Життя прожить не поле перейти

Автор: Неизвестен

Життя прожить – не поле перейти, 
А що, коли воно, немов пустеля, 
Якою йдеш в незвідані світи, 
Далекі, як розмиті акварелі… 

Здається, щойно юність розцвіла 
Жовтогарячим спалахом ранковим… 
Аж тут роки сплітає ковила 
І обриває перекотиполе… 

Зненацька сильний вітер підхопив 
Й поніс тебе в степи далекозорі… 
Де швидко замітаються сліди, 
Немов чуже, непережите горе… 

Та ще й спокуса, ніби хитрий змій, 
Що підступав в пустелі до Ісуса. 
Тепер до твоїх підповзає ніг, 
Щоби завдать смертельного укуса. 

А ти один, засипаний піском, 
Без краплі животворної надії. 
Одне і те ж, одне і те ж кругом: 
Піски і сонце, сонце й суховії… 

Найкращі мрії стали міражем, 
Клубочаться у високості хмари. 
І небезпека часто стереже, 
А щастя лиш у вигляді примари. 

Змінити щось – то проти вітру йти, 
Який піском позасипає очі. 
Цей світ і краплі не подасть води, 
Коли напитись правди ти захочеш. 

Згадай, народ ізраїльський блукав 
Роками без надії по пустелі 
Та все на Бога свого нарікав, 
Що не послав їм милості Своєї. 

Хіба ж Господня в тому є вина, 
Що люди ідолів із золота хотіли, 
Що манна з неба стала несмачна, 
Що не про душу дбали, а про тіло… 

Хіба ж не так сьогодні у житті: 
Барвисті фарби ззовні прикрашають, 
А всередині – темні і пусті – 
Розбиті долі на шматочки жалю… 

На цьому, як-то кажуть, ставлять хрест: 
Родився, жив, прийшла пора вмирати… 
Та не для того Божий Син воскрес, 
Щоб над людиною могилу засипати! 

Він дав життя! Він душу воскресив! 
Води живої полилися ріки!.. 
Ти Богу не чужий, а рідний син, 
З Отцем в любові з’єднаний навіки. 

Коли будеш пустелею іти, 
То спраги дотику пекучого не бійся: 
Ісус залишив на піску сліди, 
Щоб ти води живої з них напився. 

Життя прожить – не поле перейти. 
Але у цьому безкінечнім полі 
Повинен ти залишити сліди 
Надії, віри й вічної любові.