XXI

Автор: Юлія Лапушанська

це кінець
того, що й не починалося
в мене більше немає сил
кудись
іти
щось робити
я сідаю і розбиваю своє лице

мене ніхто не чує
мене ніхто не бачить
я невидима
вони не знають про мене
вони вкушають те
що я називаю помстою
лише у моїх фантазіях

про мене забули
мене не бачать
я втомлена
я сідаю
я сідаю писати
і покидаю це приміщення

воно не потрібне
коли я виходив у вікно минулого разу
вмирав уві сні
все було занадто поєднано
усе було забуте

я сідаю на поручень
і забуваю
хто я
я і не намагався згадати
але цього разу - особливо
я не відчуваю себе особливим

я не стараюсь бути кимось
ким не являюсь
я намагався
і не пройшов межу
я сідаю
і мене накриває

_Бог, де ти?
я так більше не можу
мені потрібна людина
поруч
я більше не можу бачити

хочу заплющити очі
і прокинутися в темряві
там, де нікого немає
я втомився бачити
і виходити
я втомився жити

мене більше немає
не існує
я закінчилась
як закінчуються снікерси на поличці у реве
вони нічого не означають
і я нічого не означаю

для тих
кому
мала бути б призначена
чи відчуваю я себе назначеною?
скоріше присвяченою

я випускаю пар
вдихаю все, що лишилося
я забуваю, хто я
я виходжу і зачиняю на тому
мене пересиляж втома

я сиджу вдома гола
і нікому про це не скажеш
 о самотність перевищує всі потреби
переходить усі межі
колись скінчається

я виходжування вулицю і там нікого немає
усі забули, хто я
я і сама забула, як виглядаю
чи потрібна комусь?
я сиджу вдома

не виходячи
це важче, ніж вагони