XXII

Автор: Юлія Лапушанська

я покинула себе
вийшла з чату
забула, хто ти
де ти
і

всі інші
питання

я поставила три крапки
бо кожен раз
щоразу
коли я намагаюсь поставити крапку
виходить щось ще
і ризик занадто великий
аби це втратити

йти на занадто багату жертву
не варто

йти
на занадто великі заміри
не знаю


я намагалась
відшудковуватися
але хвалила

я покинула чат
поставила себе на місце
себе
і заплакала

усі слова
котрі не знаходили відображення
вчора
коли мене питали про це
чи коли я виходила
і замерзала

я дивилась
на ці щасливі обличчя
і розуміла, що в мене не так

хоча
кажуть
якщо ти заздриш чомусь
то сам це вже маєш
просто це лишається непоміченим для самого тебе

і щоразу
коли я виходила ставити квіти на памʼятник
памʼять цієї скурботи
не давала жити

я дивилась
як ці квіти забирали дорослі
котрі йшли і дарували їх своїм…
комусь

але
я все одно проходила повз

бо моє щастя
у іншій країні
воно там лишилося
коли весь світ був розбитий
на скло
на частинки

вони були знівечені
вони були розбещені
вони були представлені
і я не могла довіритись

я намагаюсь
в мене не виходило

не було кому
не було того
хто би пропонував

ну добре
були


але суть не в тому

я покидаю приміщення
бо шукаю гарних слів
і весь цей гнів кудись викорисався
я не бачу нічого гарного
але інколи - так, наче весь світ стих
і сідаю заново
і падаю
в скло з розриву

я відчуваю а кров на руках
голова, яка стукається об дерево
деревʼяний прийом

рука
яка повертає
керуючи людьми

емоції
котрі ти хочеш і не маєш 

коли ти хочеш кота і не отримуєш
коли тебе покидають
коли ти просиш залишатись
але насправді
усе це не має сенсу
все це незмінно

ніхто не може знати час
тільки
для долоні - те, як ти розряджаєшся
ресурсами

коли Він
звонить