Зречення Петра

Автор: Ілля Коряковцев

- Чи любиш, Симоне, мене? 
- Цього не знаю чоловіка!
Чого ж лице твоє сумне? 
Чи зрадник ти, ачи злоріка?
- Хоч всі й спокусяться, я - ні! 
Тебе, мій Боже, не зречуся!
З Тобою я в "однім човні". 
Любити, вірити я вчуся.

- І ти з Ісусом пробував! - 
Петрові мовила служниця.
Відрікся. Їй отак сказав: 
- Те, що ти кажеш, то дурниця.
Коли ж підходив до воріт, 
то знов почав він відмовлятись.
- Не знаю я Його і рід! - 
божитись став і присягатись.

- А ти і справді із отих. 
Тебе ж і мова виявляє! 
- неначе всесвіт весь затих. 
І голос в серці промовляє.
- Його не знаю! - й сторопів.  
Бо півня крик тієї миті.
Застиг у вічності той спів. 
Сльозами гіркими залиті

Петрові очі. Відійшов. 
І плакав щиро, як дитина.
Так стука гучно в скронях кров. 
Той погляд благодатний Сина.
Відрікся тричі... О, прости. 
Прости мене, Господь, за зраду!
Дай силу це усе знести! 
Як жити маю? Дай пораду!

...

- Чи любиш, Симоне, Мене? 
Чи більше цих усіх кохаєш?
- Сміття - для мене все земне. 
Кохаю, Господи, Ти ж знаєш!
- Паси овець Моїх! - і знов:
- Чи любиш? 
- Господи, кохаю! 
- Твоя, Ісус, в мені любов!
З Тобою йти знов силу маю!


Лк. 22:61:  "І Господь обернувся й подививсь на Петра. А Петро згадав слово Господнє, як сказав Він йому: Перше, ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від Мене."